Вітаємо на сайті Радіо Максимум!

На вказану електронну адресу було надіслано повідомлення для підтвердження реєстрації

Форма для відновлення паролю
Вітаємо, Ваші дані успішно оновлено!

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну

  • 1874

За теперішніх часів, коли говорять гармати, музи вже не мовчать і автори не добирають слів у своїх текстах.

Які вони – сьогоднішні повісті та романи, де описується героїчна боротьба українського народу за самостійність, незалежність та державну цілісність своєї Батьківщини – від героїчної доби 1917-1921 років, не минаючи історії УПА 1940-х років, аж до нинішньої АТО?

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110225

Ярослава Дегтяренко. Лицарі Дикого Поля. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016

Авторка цього надзвичайно цікавого роману наполягає на його актуальності у наш непростий час, коли вкотре постає питання єдиної і неділимої Української Держави. Як же так, спитаймося? Події, описані у цій буремній епопеї, сталися 367 років тому, а перегук із сучасністю неухильно стає на очі? Саме так, бо, як казав римський літописець, прагнучи миру, готуйся до війни, і тому все у цьому романі актуальне. Тут докладно, буквально день за днем, описано Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку битви, події літа 1648 року, складну політичну ситуацію, у якій опинилася Україна без надійних союзників, і яка спонукала простий український люд до повстання. Як про це розповісти, винісши за історичні дужки знайомі з трилогії Генріха Сенкевича постаті хрестоматійно замисленого Богдана Хмельницького, запального Івана Богуна, підступного Потоцького? І якщо вже мова про польську епопею "Огнем і мечем", то якими, згадаймо, показані у ній наші запорожці? Дикуни, бандити, головорізи – інакшої оцінки для повстанців автор не знайшов, але чи всі з них були такі?

Попри те, що образ рядового, але не пересічного козака в авторки більш автентичний, ніж у наських істориків, не кажучи про не-наських режисерів, чи не вперше дається психологічний портрет польського вояцтва. "Усі ці шляхтичі на чолі зі своїм гетьманом – своєрідні патриції Речі Посполитої – могли стати її гордістю, її опорою, її міццю, – погоджується авторка, додаючи: Але вони воліли марнувати своє життя в рясних бенкетах і узливаннях, полюваннях та інших забавках, водночас тупіючи й опускаючись, доводячи рідну Польщу до анархії та беззаконня своїм свавіллям, жадібністю й жорстокістю".

Тож побуту в романі більш ніж достатньо, причому з обох боків – звичаї, родинні та релігійні стосунки, а також суто людські почуття, ті самі – ненависть зрада, кохання, що не заступають сюжетного розвитку, а навпаки – додають йому життєвої снаги, олюднюють, позбавляючи картонної бутафорії. От лишень попри яскраві сцени бенкетування, тютюнокуріння ніде у творі не згадується те, про що одразу попереджає авторка. Не до нього було у ті п’янкі часи національно-визвольного руху, коли українці вперше свідомо виборювали своє право на свободу.

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110226

Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Х.: Фабула, 2016

Донедавна автор цього роману вважався батьком кримінального жанру в сучасній українській літературі, будучи автором перших в Україні бойовиків з "національною" підкладкою. Як вже сьогодні шанувати Леоніда Кононовича? Український Толкін? Вітчизняний Ден Браун і Перес-Реверте в одному жанровому флаконі?

У будь-якому разі в його новому романі тішить око щира "козацька" автентичність, а такої яскравої оповіді ще треба пошукати в сучасній українській літературі. Адже сьогодні всі полюють за сюжетом, і мало хто дбає про орнаментальність, жанрово-стилістичну канву, відповідну поетику героїчної оповіді, де не лише вибухи гармат і мушкетів, але й мудра сповідь історії в усьому, про що згадується зокрема в романі Кононовича. Зброя, вбрання, традиції і ритуали, коли герої "в кожухах, вивернутих догори вовною, у шапках пелехатих, і під кожним бахмат добрячий", і "тільки зблизька знати було, що то щирі запорожці, бо в шаблі, ратиська й огневу стрільбу озброєні". У такий спосіб триває ця гостросюжетна оповідь про малого козака, що наче вимандрував з прадавньої міфології таким собі безжурним їздцем демонологією нашого краю. По суті, "Чигиринський сотник" – це справжній лицарський роман, який на догоду сучасній моді доводиться рекламувати, як "козацьке фентезі".

Саме тут Дике Поле і Базавлуцький ліс, де в пеклі Чорнобог-Триглав панує, а на цьому світі йому служать відьми, перелесники і песиголовці. І де живуть козаки-характерники, що моляться батькові Дажбогові та Матері Божій, Пречистій Ладі, до чиєї історії автор роману сюжетні ходи прокладає. І якщо у того ж Толкіна світом перстень править, то тут — Троянів ключ, що ним Господь землю одімкнув, і який приходить в Україну, коли над нею лихо зависне. Коли ж до правди, то це як Троянський кінь українства у засмічене західною культурою сьогодення. Або вірус "Троян", покликаний знищити бацилу зневіри у звироднілих читацьких душах.

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110227

Євген Стеблівський. Звенигора. Шабля на комісара. – К.: Ярославів Вал, 2015

Колись сенс історичних текстів полягав у збереженні української історії, тепер – хоча б у пам’яті про неї. І надихався автор цієї "романтичної й страшної легенди про козацьку кінноту часів УНР і про кохання, яке сильніше за смерть" тим, що цього самого кохання довкола до біса, а любити нікого. Усього лише півстоліття знадобилося радянській владі для того, щоби у рідному селі, на славних звенигородських землях Вільного Козацтва, яке постало у 1917-му році на підтримку молодої Української республіки, автор "ні від дідусів і бабусь, ні від батьків, вчителів, краєзнавців – НІ ВІД КОГО НІ РАЗУ не почув хоча б імені Юрка Тютюнника, Семена Гризла, отамана Цвітковського, братів Чучупаків чи Лавріна Завгороднього". Таким чином, у цьому бойовику про звенигородських повстанців з десятками епізодів шалених боїв козацької кінноти з російськими окупантами герої не дуже заморочуються фізіономічними тонкощами етнографічного закрою.

"Максим навідліг рубонув будьонівку, аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом, – живо пише автор, і вся політграмота. – Втер чужу теплу кров змерзлим в лід рукавом і пришпорив коня. За хурделицею козаки проскочили червоноармійський заслін, порубавши міліцію на капусту". Хоча, навіть сучасна лінія роману Стеблівського не про овочі. У ній юний герой таки шукає спогадів про свого прадіда-отамана та про його кохану дружину, і хто саме виріс з нього, а чи ким він став – вирішувати читачеві.

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110228

Сергій Ухачевський. Карпатський капкан. – Л.: Кальварія, 2015

Все, що відбувається у цій захоплюючій історії, будучи цілком динамічно викладено на двостах сторінках, має реальну основу. І персонажі такі переконливі – Йосип Сталін, Лаврентій Берія. Та й про операцію "Вісла", мабуть, багато хто чув. Тоді, після війни, маршал Жуков взагалі хотів усіх українців до Сибіру виселити, мовляв, нехай там свою Україну будують.

Те саме у "карпатській" епопеї нашого автора, в якій суцільні німецькі шпигуни, англійські диверсанти, доблесні радянські розвідники і повно українських повстанців, як на обкладинці, перемальованій з польського журналу коміксів "Relax". А ще "у кутку біля дверей із табличкою "Шеф відділу лейтенант Дж. Хадсон", за столом, що був заставлений телефонами, папками й стосами паперів, сидів сержант з мужніми рисами обличчя й шрамом через усю ліву щоку, який верещав у телефонну трубку: "Перевірте! Сто разів перевірте цю інформацію"! Хоча, що там перевіряти? Адже давно відомо, що радянські спецслужби, аби дискредитувати УПА в очах населення, перевдягалися "лісовими братами" і вчиняли терор. От лишень що трапилося по тому з цими псевдо-підпільниками, які для начальства були відпрацьованим шлаком, можна не здогадуватися, а прочитати у "Карпатському капкані".

А щоб читати було не так сумно, автор додає "життєвого" перцю, коли "дівчина підтягнула вище сіру спідницю однострою, з-під неї виглядали точені ніжки в панчішках з мереживними підв’язками", і розповідає цікаві бувальщини, схожі все ж таки на утопію, і вже потім на цілком сучасний анекдот.

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110229

Андрій Криштальський. Чорноморець, Матінко! – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016

Тепер, коли до відомого роману цього автора 1990-х років про Чорноморця долучився другий за темою, не гірший, з чого склалася героїчна дилогія, що повністю відповідає і пафосу, і скепсису нашої воєнної доби, непересічна епопея Андрія Криштальского знову на часі. Здається, про це стає зрозуміло вже на її початку: "А посеред монастиря дві долі зітнулися і не було їм роздоріж­жя – лише одна розв’язка".

Отже, у першому романі вистежує радянських агентів і карає зрадників той самий Чорноморець, невловний вояк УПА, народний месник, вишколений у вермахті, але вихований, як сам каже, Міхновським і Донцовим – славними ідеологами-радикалами українського націоналізму. Герой роману діє сам-один, без знищеного загону, а назирці за ним ходить, наслідуючи його дії, чи то двійник, а чи сама Смерть. Таємні криївки, підступні стрибки ("ястребки" з місцевих юнаків, що виловлювали повстанців) коханки, кажуть, у кожному селі, де зрадників не менше. До речі, другий роман з цієї героїко-епічної дилогії починається саме химерним сном, в якому збираються разом на тому світі тіні забитих предків, чия слава ніколи не загине за будь-якого "двотисячного" часу.

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110237

Олександр Скрипник. Таємний легіон Української революції. – К.: Ярославів Вал

Отже, наразі йдеться про розвідувальні, детективні, шпигунські та інші диверсійні служби, які успішно їм протистояли. Принаймні в Україні 1917-21 років. В Росії, кажуть, раніше, там "Охотники на шпионов. Контрразведка Российской империи 1903-1914" виходила, але у нас теж дещо було. Так, у своїх попередніх книжках автор "Таємного легіону" доніс до відома широкого загалу правдиву інформацію про існування української розвідки мало не прадавніх, чи пак козацьких часів. А що такого? Хіба ви не бачили, припустимо, в коміксах, здається про Пирога чи Коржа – козака із соломинкою в роті, який у плавнях чатував на вороже військо? Шпигун, так. Розвідник, аякже. Може, навіть детектив. Словом, годі розпізнати, не знаючи "солом’яної" специфіки.

Достеменно знаємо лише одне. Відзначившись принциповістю і наполегливістю, багато уваги приділяючи організації агентурної роботи, персонально працюючи з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном, нині забутий Микола Красовський був призначений керівником Інформаційного бюро при розвідочній управі Генштабу Армії УНР. Мова у книжці Скрипника, звісно, не лише про нього, і більшовики не любили також інших шпигунів, призначаючи за голову будь-кого із співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали "петлюрівською ЧК", але саме Красовський розробив інструкцію для української контррозвідки. Саме у ній він значив про вагу шпигунської "соломинки" в роті молодої української республіки: "Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукових, бо це теж є дар Божий – талан, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим таланом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором".

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110231

Роман Пономаренко. Бойова група "Байєрсдорф". – Тернопіль: Мандрівець, 2016

Про унікальну історію української добровольчої дивізії військ СС "Галичина" у нас більш-менш відомо, наукові дослідження вряди-годи з’являються, діаспорні спогади вояків-учасників опрацьовуються, а громадська думка майже повністю сформувалася на користь цього унікального явища. Незайве буде нагадати, що потрібне було це угруповання, постале в роки Другої світової війни, аби, пройшовши вишкіл в німецькому війську, придатися до формування збройних сил майбутньої Української Держави. Принаймні про це розповідають документи, архівні свідчення та наочна агітація на плакатах і листівках, що рясно представлена на сторінках цієї книжки, чергової, до речі, серії "Невідома Україна міліарна". Суть якої не в черговому нагадуванні про українських дивізійників, а в уточненні фактів про існування ще одного маловідомого формування, з бойових дій якого, власне, й почалася військова історія СС "Галичина".

Отже, мова про окрему бойову групу, що постала у лютому 1944 року з представників різних частин дивізії, і чиєю метою була боротьба з радянськими партизанами, які на той час вторглися на територію дистрикту "Галичина". Що у цій унікальній збірці, що не розпадається на окремі глави, а читається на одному патріотичному подиху? Крім історії формування, ситуації в регіоні, огляду сил ворогуючих сторін та історії про бойове хрещення групи, тут чимало побутових деталей того часу. Також тут чимало про "цивільного" контексту історії групи. Наприклад, жіноча допоміжна рада при Міській управі Львова, яка співпрацювала з вояками, святкування тими прийняття присяги, коротке дозвілля. Крім того, звісно, деталі на фото. Чоботи з кавалерійським шпорами на офіцерах, антипартизанський заклик на плакаті не пересуватися самому і тримати зброю напоготові, львівські газети в руках вояків і хлопчаки-волонтери, що прибігли їх привітати – усе це екзотичне дійство живе на архівних світлинах у книжці, підтверджуючи славу українського вояцтва.

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110233

Лісові хлопці. Проза про УПА. – Брустури: Дискурсус, 2016

Ця збірка з’явилася друком в результаті проведення першого Конкурсу прози про УПА від літературної агенції, що видала "Лісових хлопців". З одного боку, добра затія, яка пречудово заперечує ідею переведення статусу нашої, споконвіку аграрної, "сільської", "лісової" держави у формат "міської", ба навіть "урбаністичної". І якщо згадати, що такий самий конкурс "офісної" прози, запроваджений кілька років тому журналом "Дніпро", зазнав поразки, то успіх цієї справи цілком зрозумілий і закономірний.

Автори збірки, на слушну думку видавців, "доносять правду, котру не здатен стерти ні час, ні політичний режим", і це, що дуже показово, так само підтверджує незмінність "повстанської", але при цьому й "лісової", "сільської" свідомості авторів за будь-якого "політичного режиму". Навіть такого, що заграє з "офісними" конкурсами "європейського" зразка. З іншого боку, хоч як кумедно це виглядає, але на прикладі деяких оповідань збірки можна побачити, як пропагандистська машина здатна силоміць насаджувати "урбаністичні" тенденції навіть у самому серці "лісової" теми. Те, що давно вже стало соціокультурним "міським" мемом радянського зразка, у деяких авторів із незайманою, "незалежною", ба навіть, повторюємо, "сільською" свідомістю звучить цілком невинно, без задньої думки і будь-якого сатиричного підтексту.

"– Пал Андреич, вы шпион? -–Видишь ли, Юра", – люблять неточно цитувати в мережі героїв радянського фільму "Адъютант его превосходительства". Дослівно це саме відбувається в прозі "незалежного" часу. "Дядьку! Дядьку! – маленький хлопчик наздогнав його, – Правда, що ви бандерівець? – Розумієш… – він присів і подивився хлоп’яті в очі". То як же, справді, дивитися нам в очі нашого героїчного минулого?

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110234

Андрій Кокотюха. Чорний ліс. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015

Черговий роман Андрія Кокотюхи – це безперечний ретро-бойовик, дії в якому відбуваються на Волині в 1943 році. Воюють тут українці вже не тільки з москалями, але й з німцями, а також поляками. Відповідно, в битві на три фронти троїться й герой роману – колишній міліціонер, який застрелив товариша і заодно коханця дружини, а тепер зек і в майбутньому – радянський диверсант.

Крім історичного сюжету, в "Чорному лісі" нас чекає ненормативна лексика і постійні флешбеки головного героя в минуле – конструкція, що передбачає можливу екранізацію роману. Та й ситуація, обрана автором, досить делікатна для нашої славної історії. Спочатку, як уже було сказано, українські повстанці не надто дружать з польською самообороною, і червоних партизанів не бояться, оскільки у тих у лісах свої інтереси, та й місцеве населення їх не підтримує. З такої ідеологічної абракадабри у автора роману виходять чудові за своєю екзотичністю типажі, немов із водевільного "Весілля у Малинівці": "Наступної миті через тин у двір переліз чорноволосий та чорновусий чоловік, зовні подібний до тих, хто вісь нещодавно пройшов вулицею повз її хату. Темно-зелений френч німецького зразка, галіфе, солдатський ремінь із вибитим на латунній блясі тризубом, кашкет із гострим верхом, схожий на добре знайому місцевім жителям польську конфедератку. Смикнувши правимо плечем, скинувши пас автомата, перехопив рукою, метнувши стрімкий погляд на жінку, підключивши неголосно: – Сама?".

Але головне в такому "кінематографічному" впізнаванні – зручна форма для моделювання "історичної" дійсності. В якій, нагадаємо, змагають не тільки дві армії, але й два підпілля, що, дійсно, досить короткий час мало місце на Волині.

Без шаблі та Вітчизни: 10 книжок, герої яких захищають Україну - фото 110236

Сергей Лойко. Аэропорт. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2015

Автор цієї незвичайної книжки – єдиний іноземний журналіст, який побував у Донецькому аеропорту в жовтні 2014 року. Будучи написаний аж ніяк не за чутками про фронтові будні легендарних кіборгів, "Аеропорт" складається з історій як по цей, так і по той бік барикад. Тож з одного боку, захисники несподіваної твердині відбивають штурми і захоплюють поверхи, нагадуючи про подібний дискурс на всіх колишніх війнах – не тільки в Афганістані, де моджахеди так само, як "донецькі" снайпери, прив’язували до лапи кошеняти-приманки гранату. Та й німчики-братики, так само осаджені радянськими вояками, пригадується, спускали на мотузці під час обідньої перерви чайники на воду, якої не мали на своєму другому поверсі, насипаючи навзамін цигарок, яких у "наших", звісно, не було.

Натомість у Лойка маємо – крім бойових буднів – чимало сцен з "комунального" побуту. "В аэропорту дежурили и воевали в основном на втором этаже, – підтверджує він. – Воевали с третьим, как говорили киборги. На третий просочились "тараканы" – сепары. Даже второй частично был уже сепарским. За стоявшей пока еще толстой стеной, с проломом размером в полдвери, уже были сепары. В общем,коммунальная квартира, не соскучишься, как пошутил недавно Сергеич".

З іншого сюжетного погляду, не менш важливий в "Аеропорті" ракурс іншої, "ворожої" сторони. Лапки тут недаремні, просто інакше, мабуть, не можна, якщо згадати, скажімо, історію матері вбитого російського вояка, фото якого вона побачила у Фейсбуці в українського офіцера-танкіста. Хоч би як там було, але в усіх "потойбічних" випадках ситуацію рятує не примарна "дружба народів", а цілком реальні брати наші менші. "– А нам собака в Водяном таскала кур и зайцев, – радостно сообщил Светик, счастливый тем, что у него тоже есть военное воспоминание о животных. – Овчар, такой здоровенный. Все звали его Барон".

Автор: Ігор Бондар-Терещенко



пропозиції партнерів
Новини